Масове будівництво житла у повоєнній Західній Німеччині стало самим масштабним і успішним будівельним проектом в Європі того часу. За 12 повоєнних років було зведено житла загальною площею більше ніж 250 млн. кв. м.

Провідні політичні партії СДПН і ХДС у своїх програмах, з якими вони пішли на парламентські вибори 1949 року, оголосили житлове будівництво національним пріоритетом. За їх згодою було створено міністерство житлового будівництва, а у 1950 році бундестагом прийнято закон про житлове будівництво.

Для визначення порядку виділення державних субсидій житло, що будувалося, відповідно до закону поділялося на три категорії. Першочерговим було соціальне житло. Площа соціальної квартири не могла перевищувати 65 кв. м, а максимальний розмір орендної плати встановлювався законодавчо (в 1949 році – не більше 1,10 марки за кв. м.). Орендувати соціальне житло міг лише громадянин з доходами, що не перевищували 500 марок на місяць. Різниця між витратами інвестора на зведення житла і його доходами від оренди повністю компенсувалася із державного бюджету.

До другої категорії відносилося масове житло. Його власники одержували фінансові пільги. Перші два роки після побудови будинку держава повертала інвестору шляхом податкових списань по 10 % обсягу власного капіталу, витраченого на будівництво. Потім ще протягом десяти років компенсувала по 3 % щорічно. Решту 50 % витрат інвестора поверталися йому після того, як минув строк експлуатації будинку. Площа житла другої категорії не могла перевищувати 80 кв. м. (у випадку з багатодітними сім’ями – 120 кв. м.). Максимальний розмір орендної плати в цьому випадку не перевищував 1,5 марки за кв. м.

До третьої категорії відносилося так зване „вільне” житло. Воно зводилося без обмежень. Такі квартири і будинки могли перевищувати максимальні розміри, встановлені для перших двох категорій, але держава в цьому випадку не регулювала орендну плату, не відшкодовувала витрат і не надавала пільг.

„Те, що до інвестицій в соціальне житло були допущені приватні інвестори, і те, що всі інвестори мали рівні права на компенсаційні державні платежі, стало одним із самих передових і прогресивних елементів німецької житлової політики – підкреслює аналітик Інституту німецької економіки Міхаель Фойгтлендер – Саме завдяки цьому рішенню в Німеччині вдалося у короткі терміни звести достатню кількість соціального житла, і вже до початку шістдесятих років проблема доступного мінімуму була повністю вирішена, на відміну від Великобританії, де в соціальне житло інвестувала лише муніципальна влада.”

add company